Проєкт «Вікна у вікна»
Місто — це не лише будівлі, дороги та геометричні форми. Це живий організм, що дихає історіями тих, хто його населяє. Але що відбувається, коли місто починає задихатися від самого себе?
… Я дивлюся у вікно. Колись звідси відкривався краєвид на пагорби, на дерева, що шелестіли листям у такт пташиному співу. Тепер на цьому місці виріс бетонний лабіринт. Величезна гра в «тетріс», де забудовники, немов гравці, намагаються заповнити простір до останнього квадратного метра. У цій грі немає пауз і жодних бонусів за красу. Лише бали за кількість поверхів.
Частина району на вулиці Малоголосківській — це урбаністична мозаїка з коробок, зібраних на швидку руку. Кожна будівля — окремий острів, чужий і байдужий до сусіда поруч. Вони не говорять між собою, не створюють єдиного простору. Єдине, що їх пов’язує, — вікна. Великі, панорамні, наскрізь прозорі. Але прозорість — це ще не відкритість.
Замість краєвидів вікно виходить у вікно. Сусід бачить сусіда. А за склом — нескінченний театр буденності: хтось готує вечерю, хтось палить на балконі, хтось годинами дивиться у телефон. Ці сцени можуть бути реальними, можуть бути вигаданими — але хіба не так і працює наша уява? Ми бачимо лише обриси, силуети, а решту домальовуємо самі.
У проєкті «Вікна у вікна» я залишив лише ці фрагменти — вікна як портали в інші життя. Кожне — окремий кадр, окрема історія, сповнена суперечностей, сумнівів і людяності. Це погляд на місто не як на архітектуру, а як на сукупність моментів, спогадів і уявлень.
Цей проєкт — не про те, як виглядає місто. Це про те, як місто дивиться на нас. Про наше прагнення знайти сенс у хаосі. Про пошук гармонії там, де її, здається, вже немає. І, можливо, дивлячись у ці вікна, ви теж побачите щось більше, ніж просто сусіда навпроти. Можливо, ви побачите себе?
Детальніше: instagram.com/dzygalviv