Максим – у Харкові, а я – у Львові. Ми спілкуємось в зумі.Він розповідає про сьогоднішній обстріл міста, про буденність смерті, про репортажне і про особисте, тихе й надважливе для фотографа, про страшну втому та безсоння і про мрію – хоча би тиждень провести в Карпатах.
Я пропоную концепцію виставки й добірку фотографій. Відразу отримую підтвердження і акцентування на цілковитому збігові підходу. Який це жанр? Чи визнаємо ми, що ці фотографії затягують нас своєю жорстокістю і одночасно красою?
Перші кадри цієї виставки зроблені 2017 року. Схід, зима, мовчання. І через зиму переходять до зовсім свіжого 2022 року.
Ми бачимо пейзаж нової війни, майже фламандський. Деталі промовляють. Але людина сливене з’являється в кадрі. Вона – інородне тіло цієї паузи. Це пейзажі і простори, які мають один важливий акцент: зниклу людську історію, яка була насичена дитячим сміхом, смачними вечерями, нескінченними бесідами та співами, сварками й обіймами. Тепер це в минулому. Але… ми завжди можемо вірити, що це повернеться…Сьогодення мине… Однак життя на паузу не ставлять. Життя не подібне на фотографію.
Павло Гудімов, куратор виставки
Цей проєкт про шрами, які війни залишають у людських душах. Про порожнечу й самотність. Зіткнувшись із війною, я не хотів ані показувати її кривавий, страшний вигляд, ані романтизувати. Смертельна метушня постає в цих образах як абсолютна тиша. Пейзажна фотографія дала змогу глибше передати мої почуття. Іноді думки про минуле і шрами війни набагато болючіші для людей і країни, які пережили це, ніж самі битви. Ці шрами залишаться назавжди.
Максим Дондюк, автор
Детальніше: yagallery.com
