Дмитро Молдованов активний і в мирний час, і в час війни. Це його ритм, його творчий метаболізм, його громадянська позиція. У київському артцентрі Я Галерея війна перервала саме виставку Молдованова «Настінний килимок». Коли приміщення облаштувати як бомбосховище, картини й далі висіли на стінах, існували в новому контексті подій. Усе поступово стало зрозумілим: і образи ведмедів, і образи оленів – загальне відчуття змін і очікування агресії, – які ми бачили у творах, органічно вписались в історію нової війни. Коли київський артцентр відновив роботу, виставка продовжила галерейне життя, а в липні побувала у Вільнюсі як частина проєкту «Простори. Українська виставка».

Молдованов був одним із тих, хто своєю творчістю спонукав не зволікати з виставкою про мистецтво під час війни і його листи з новими творами ледь не щотижня надходили до мене й розпалювали інтерес до його інтерпретації подій.

На виставці «Музи не мовчать» у Пороховій вежі його «Гопак дядька Чорнобая» став ледь не центральною роботою, яку неможливо оминути. Нахабно кольорова, динамічна й дотепна наївна інтерпретація бойового танцю багаторуконогого Чорнобая, який у язиках полум’я захопливо й уважно нищить стилізовану під потворних істот ворожу техніку з виразною Z, стала одним із рекламних образів виставки. Творчий неспокій художника був спровокований безпосередньою близькістю до бойових подій у селі Чорнобаївка, відгомін яких долітав до рибальського поселення Парутине на березі лиману біля давньої Ольвії, де вже декілька сезонів працює художник, тікаючи від міської суєти. Новини останніх місяців про постійні обстріли Миколаєва й області, Дмитрові телефонні розповіді про те, що відбувалось і відбувається в його рідному місті, підсилюють стан тривоги й неврівноваженості. Готуючи виставку, ми спілкувалися кожні два-три дні. Пересилання робіт, питання матеріалів і збирання інформації для текстів виставки – далеко не всі теми, які ми порушували. Аж раптом три дні на мої дзвінкі художник не відповідав. Я стривожився, моя уява малювала складні сюжети. Однак на четвертий день моє хвилювання перервав дзвінок Молдованова. Були просто проблеми зі зв’язком – пояснив художник.

Ця виставка дала авторові змогу – вперше від початку війни та пандемії – приїхати з Миколаєва до Львова. Ця виставка – нагода зустрітися із найкращим сучасним українським наївом на гострому лезі сьогоднення без затримок і очікувань.

Домінують нові роботи, які створені в час війни, але є і добірка з декількох попередніх проєктів, які тепер ми бачимо по-іншому. Звіряче тепер зовсім людське. Брудне (як Молдованов називає свою картину «Зненацька») тепер епічне й точне. Жертва тепер – це звичайна розірвана або поранена людська плоть без усіляких метафор як на творах «В цьому парку не танцюють бугі-вугі» і «Лишився один кролик» (алюзія на бомбардування вокзалу у Краматорську).

Але чомусь мені багато де вбачається самопортретність Молдованова в різних іпостасях: від впізнаваного образу задумливого сивобородого художника з хвостиком на голові до сумного пса або лева, який воює з коброю. А хто такий цей Чорнобай? Можливо, це сам Молдованов – воїн-супергерой?

Молдованов художник фундаментальний, послідовний, масштабний, який завжди знаходить тему. Його нові роботи чекаєш як хороших новини. Він не може не писати. Він заряджений на творення. Непереможний Молдованов-Чорнобай несе нам світло, колір і оригінальний погляд на війну.

Слава Україні та слава ЗСУ, які дають нам можливість займатись культурою: будувати майбутнє у час війни!

куратор, Павло Гудімов

Детальніше: yagallery.com

Сайт: yagallery.com
Графік роботи: вт-нд, 10.00-19.00
Підписатися на новини

Підписатися на новини

Підписуйтесь, щоб отримувати найсвіжіші новини одразу на свою електронну скриньку.

Ви успішно підписалися!

Share This